Живучи у фінезії

Колись вона почувалася бажаною гостею, без неї не уявляли життя, прокидалися і засинали...Вона жила у теплих слова і довгих листах, у теплих літніх вечорах та м*яких дотиках, у подихах вітру та падаючих пелюстках цвіту вишні, у  ранковій росі та відблисках блакитних очей. Вона закрадалася в душі і бентежила уяву, змушувала до спонтанних вчинків та водограїв бурхливих емоцій, полонила розум та думки, відсувала увесь світ та простір...могла замінити повітря та золоті поцілунки лагідних сонячних променів...
Ми її шукали вчора в місті, на вулицях і вікнах, на бруківці та коло старих кам*яниць. А вона була на дорозі, задихалась від вихлопних газів лексусів та мерседесів, нівечилась під колесами старих трамваїв, бо їй все важче було пробиватись до нас через затемнені скла окуляр, що приховуть глибину очей, через мерехтіння моніторів та неонових рекламних вивісок,  мелодії дорогих мобільних та звуки банкоматів з шелестом грубих купюр та ковзанням пластикових карток.   Вона зараз не знаходить собі місця у наших розмовах, діях, планах. Світ помстився їй за колишню владу, за її силу, за її панування душ нечуваним технологічним розвитком та дріб*язковістю сучасної людини...
Але ми її знайшли, бо знайти це можуть тільки двоє. Трохи згодом вона сиділа на пахучих квітах бузку, погойдучись в різні сторони, наче дитина бавилась з зірками і зовсім не боялась травневої ще трохи прохолодної зливи. Влітку,мабуть,вона сидить на веселці і ловить сачком кольорові людські флюїди, восени літає з павутинням бабиного літа, а зимою тихенько дивиться з нами різдвяно-новорічні сни...Але вона є, просто щоб її побачити, треба на мить заплющити очі.